Мій батько — Георгій Мірецький народився у м. Луцьк Волинського повіту (Польща) 06 травня
1929 року в робітничій сім’ї Мірецьких, що проживала у приватному будинку по вулиці Ягеллонській (на жаль це єдине надірване фото, де можна зліва спостерігати старий будинок прабатьків). Наприкінці 20-х років ХХ ст. це була практично окраїна міста, бо ще у 1910 році місце, де побудували будинок мої прадіди знаходилось поза межами міста у селищі Яровиця. На моїй пам’яті десь у 1959-1960 р.р. на будинку була позначена вулиця Садова і дільничний міліціонер допікав мого діда — Адама Мірецького, щоб той поміняв надпис на «Радянська».
Весільне фото батьків Георгія Мірецького — Марії та Адама Мірецьких (1927-1928 р.р.)
За свідченнями моєї рідної тітки, Таїсії Адамівни, батько Георгія Мірецького — Мірецький Адам Володимирович, поляк за походженням, замолоду (у 1918 році) втік від тифу та голоду з території революційної Росії, де у Ярославській губернії перебували його батьки, заслані царським режимом наприкінці 19 ст. за участь у польському повстанні.
Мати Мірецька (Денисюк) Марія Денисівна (українка за походженням) все життя присвятила сім’ї, вихованню дітей – була звичайною домогосподаркою та невтомною помічницею чоловіка. Слід відмітити надзвичайну доброзичливість та кохання, яке було притаманне цій сім’ї не дивлячись на складні роки першої радянської окупації (1939), німецької окупації (1941-1944), «Волинської різанини» (1942-1943), важких післявоєнних років (з 1945 року).
Адам Мірецький — «жовнєж війська польскєго» 10.06.1927 року (крайній справа на лавці)
З малечих років великий вплив на вибір музичного фаху майбутнього композитора мав батько – Адам Володимирович, який маючи 4 класи освіти церковно-приходської школи та будучи «за польських» часів простим працівником на Луцькому пивному заводі «Земана» (на сьогодні відродженому) мав великий хист до музики. Зокрема сам досить вправно грав на 6-ти музичних інструментах: банджо, домрі, скрипці, фортепіано, акордеоні та ударних.
Родина Мірецьких (зліва-направо: Марія Денисівна, донька — Таісія, Адам Володимирович, син — Георгій)
Маловідомим є життя родини під часи німецької окупації. З історичних фактів — у 1941 році населення Луцька складало близько 30 тисяч осіб, з яких майже половина були євреї. З початком окупації відбулися масові розстріли в районі Гнідавського цукрового заводу (Гірка Полонка). Було вбито біля 20 тисяч осіб: 12 тисяч — з Луцька та 8 тисяч — з навколишніх сіл. В місті залишились тільки поляки та мішані україно-польскі сім’ї. З розповідей бабусі Марії пам’ятаю, що під час окупації в будинку проживали німецькі офіцери, для яких вона мусила прати та готовити їжу. Батько ж розповідав, що ледь не загинув, коли вони малими 12-річними пацанами з сусідом Святославом Стокалічем поцілили гнилими помідорами у німецького офіцера… той довго ганявся за ними та прицільно стріляв з пістолета на ураження.
Адам Мірецький був «майстром на всі руки», чудовим столяром – практично усі турботи по утриманню великого, на дві житлові половини будинку, були на ньому. У воєнні та повоєнні роки сім’я існувала на кошти від продажу особливо ранніх овочів, що вирощували на присадибній ділянці розміром близько 10 соток. Овочами (переважно редисом, розсадою, огірками та помідорами) на центральному міському ринку торгувала Марія Денисівна. Найбільш важка праця приходилась на натруджені руки діда Адама. Від лютого місяця, коли він починав сортували посівний матеріал; березня — коли безсонними ночами опалювалась дровами велика теплиця і вирощувалась в ящиках (на продаж) та горщиках (для власних потреб) у великих об’ємах розсада огірків та помідорів; квітня — коли возами привозився кінський гній, відновлювалась деревина та солом’яні захисні мати парників, просіювалась та готувалась до посадки земельна компостна суміш; середини квітня — середини травня, коли розріджувалися
Адам Володимирович Мірецький, невтомний працівник, за притаманною роботою у парниковому господарств
десятки метрів парників з сходами редису та зеленого салату, тривав постійний дворазовий на день полив теплою зброджуваною з листям водою, збирався надвечір та самого рання продавався врожай редису; середини травня — початку червня, коли знову повторювався цикл підготовки землі у парниках та висаджувалась з горщиків теплиці вже квітуча розсада огірків; початку червня — коли починався збір та продаж ранніх огірків… весь цей час звечора та зранку всім загалом парники то вкривалися плетеними дідом солом’яними матами, то відкривалися, скляні рами парників то злегка піднімали на дерев’яних кілочках, то приспускали при похолоданні; з потеплінням роботи додавалося — всі досить важкі скляні рами парників, а їх було мабуть більше сотні, то знімались і складались у торці парника до огорожі, то, зазвичай надвечір, вкладалися знову на свої місця… з кінця травня у всій повноті починався сезон вирощування огірків та помідорів, з постійним поливанням, обприскуванням від шкідників, підживленням органічними добривами… і так до кінця літа, коли згортались до купи залишки рослин, ховались у велику стодолу скляні рами та захисні мати парників, йшла підготовка до зими: звозились дерева, які пилялись, рубались та складались у високі стоси дров; привозились самоскидами торф і вугілля та відрами зносились до стодоли; додавалися подвійні рами у вікна; прочищалися димоходи… і т.д. і т.п.
Парникове господарство Адама Мірецького (на передньому плані — теплиця, димохід від її грубки, на задньому, за огорожею — льох та частина будинку сусідів — родини Стокаліч)
Я не раптово описую лише деякі моменти багаторічного циклу виснажливої праці, в якій приймали участь усі мешканці будинку. На плечі діда Адама, безумовно, лягав головний тягар і відповідальність за виживання сім’ї. За це йому від усієї родини, сусідів та знайомих завжди була (і є для усіх, хто його пам’ятає до-сьогодні) велика повага. Розповідають, що коли його по смерті (на-жаль, я тоді знаходився на Кубі) відспівували у Свято-Троїцькому соборі Луцька, церква не змогла вмістити всіх бажаючих і велика частина люду стояла на подвір’ї. Завдяки його наполегливій, надважкій праці, його завжди натрудженим долоням, ні його дружина, ні його діти з онуками ніколи не зазнавали притаманної тому часу надзвичайної бідності. Допомагав він і великому колу родини зі сторони жінки (вона мала четверо сестер). Мав різносторонній розвиток і був, в певному сенсі, новатором та перфекціоністом у своїй справі: за розсадою до Адама Мірецького їхали навіть з сусідніх областей, а рання посадка помідорів підігрівалася трубами з теплою водою, прокладеними під землею у парниках.
Не пам’ятаю діда лежачим на дивані… Навіть відпочиваючи — він завжди «працював», тобто переключався на інші види діяльності знімаючи фізичну втому. Він не оставався осторонь від загальнодоступного інформаційного процесу, постійно читав газети, журнали та книжки. Наполегливо цікавився як загальними новинами, так і «передовими» науковими досягненнями, новими «технологіями» у городництві. Полюбляв переважно класичну літературу. Зокрема я особисто спостерігав, що він перечитав мабуть повні багатотомні видання Оноре де Бальзака, Лева та Олексія Толстих, захоплювався Чеховим. Це переважно було буденними вечорами. Адам Володимирович ніколи не працював у неділю — святий день. В такі дні наступали особливі моменти… дід сідав в своє улюблене крісло біля старовинного овального масивного столу, спиною до етажерки, де були ноти. Знімав з шафи футляр зі скрипкою, діставав ноти, що були позаду і починалися години скрипальских вправ. Чомусь запам’яталось саме вправне виконання полонезу Огінського. Твір польського композитора звучав голосно і проникливо, і музика, від якою бралося тугою серце, розносилася по усьому будинку. Рідше, під настрій, дід грав на акордеоні та на домрі…
Зрозуміло, що музика була чи найголовнішим захопленням діда. Музикант-самоук, Адам Мірецький став практично піонером волинського джазу, створивши два джаз-бенди у характерному для тих часів складі:
Адам Мірецький (справа) і джаз-бенд за польських часів
— за польських часів – дві гітари та три банджо;
— за радянських — акордеон/фортепіано, труба, саксофон/кларнет, ударні.
При цьому він сам розписував інструментальні партії, пам’ятаю – чорною тушшю, пір’євою ручкою… до сьогодні в архіві залишились декілька оригіналів. Репетиції оркестру проходили переважно по суботах на половині Адама Мірецького. Інколи в репетиціях брав участь і Георгій Адамович, який вправно грав на акордеоні та фортепіано. Признаюся щиро, — ми завжди з двоюрідною сестрою Тетяною (донькою сестри Георгія Адамовича — Таїсії) «стирчали» на тих репетиціях… саме «стирчали», бо особливого задоволення від галасливого ресторанного репертуару (оркестр грав у ресторані
Я з своєю двоюрідною сестрою Тетяною
готелю «Україна», що у центрі Луцька) не отримували. Можливо вік в нас був занадто юним. Особливо, чомусь, запам’ятався саксофоніст (кларнетист) на прізвище Каструба: по-перше, прізвище якесь незвичне — якось «з трубою» пов’язане; по-друге, зовнішність якась незвичайна — маленького зросту, смуглявий та з дуже зморщеним лицем; по-третє, саме його інструменти були «найбільш галасливими» в звучанні оркестру; по-четверте, чомусь саме йому найбільше діставалося від діда «на горіхи» за якісь, незрозумілі нам похибки у виконанні… нам, малечі, було страшнувато біля того Каструби знаходились. Тільки-но він вставав, щоб йти додому, ми розбігалися у страху, та ховалися у нам тільки відомих схованках батьківської хати.
А ще ми з сестрою Тетяною, як і всі діти, полюбляли свята. Бо в родині Мірецьких це були не просто свята, а цілий святковий ритуал, який складався з багатьох канонічних частин.
Родина Мірецьких
Гостинність тих часів стала вже «притчею во язицах»… Мало який недільний день обходив оселю Адама Мірецького багатим столом, музикою, співами, жартами та забавою. Сам господар вживав спиртне вкрай обмежено, не курив. Шанувались також релігійні свята, Марія Денисівна мала добрий голос та співала у хорі Свято-Троїцького Собору, що у центрі міста. Адам Володимирович був, як говорять, «стовпом» та моральним авторитетом сімейства і вся велика родина (див. фото), яка традиційно збиралась на свята в будинку, збиралась саме «навколо діда Адама». Був дід і вибагливим педагогом для сина, з листа Георгія Адамовича дружині Вікторії від 29 листопада 1954 року: «…Батько мене навчав не обманювати, бути щирим, якщо любити, так з усієї душі, робити людям тільки добро… так батько мене виховав і таким я помру.»
Цікаво, що і людське оточення будинку Мірецьких теж було так би мовити «музичним». «Калитка у калитку» знаходився будинок сусідів — Зеленових. Ярослав Зеленов, син прославленого у 30-ті роки ХХ ст. луцького нападника — футболіста, навчався грі на фортепіано, пізніше Ярослав став концертмейстером Волинського обласного музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка. 
Трошки вище вулицею до господарства Зеленових примикала територія багатостраждального будинку родини Стокаліч. В ньому, зокрема, проживав Святослав Стокаліч /див. фото/, друг дитинства Георгія Адамовича, чудовий джазовий піаніст, викладач Луцького музичного училища, який також рано пішов з життя не доживши до 50-ти років.
Зрозуміло, що з таким батьком, сусідським оточенням просто важко було не стати обдарованим музикантом… І батько до того йде «широкими кроками». З 1 вересня 1936 по 1 вересня 1939 року, коли СРСР ввів війська за пактом Молотова – Рібентропа на територію Східної Польщі, Георгій Мірецький навчається в польській загальноосвітній школі №1 (в 1962 році до будівлі школи було 
прибудовано будівлю середньої загальноосвітньої школи №8, в якій навчався і яку закінчив в 1973 році його син — Олександр). Остаточно середню загальну освіту батько отримав в 1949 році у 20 річному віці (з урахуванням перерви на німецьку окупацію м. Луцька 1941-1944 р.р.) закінчивши середню школу №1 робочої молоді /див. фотокопію «Атестату зрілості»/.
Надалі починається «музичний шлях» розвитку композиторського таланту.
Георгій Адамович Мірецький 